Из Eugenia Kuznetsova

"Колись ми жили на горі.

Внизу була Атлантинка, а дім - на горі. В гору треба було тулить хвилин п'ятнадцять.

Спершу минаєш фруктову лавку, пекарню. Потім рибарню, потім реберню. Потім бар Ель Рінкон. Потім Мурос.

В гору йти важко, особливо, якщо ти по дорозі зайшов у всі ці заклади.

Останні сто метрів гора була найкрутіша і вони завжди давались найважче. І саме тоді я чомусь завжди згадувала холодець.

І бриз із моря, і вином пахне й вівці дзвенять на горі, а я йду, хекаю і думаю про холодець - ось вона свиняча нога і півник. І бульйон і липкі пальці після хрящиків.

Холодець завжди мене доганяв саме в останню стометрівку і я не могла зрозуміти, чому саме зараз. Чому холодець сидить смирно на тлі дитячих спогадів десь там, де козенята, яких я годувала із пляшечки, але саме тут в останні сто метрів він раптом виринає на поверхню пам'яті і трясе своїм желейним тілом?

І от коли мене в черговий раз наздогнало холодцеве марево за сто метрів від дому, я зупинилась.
Віяв вітер. Дзвеніли вівці. Хтось кричав на балконі.
Я подивилась навколо.

Вщипнула листочок кущів, що росли вздовж дороги.
То були лаврові кущі, які безбожно пахли холодцем"(с).